Людина вся зіткана із них, тих смаків, запахів і образів, що колись вразили, пробудили уяву, запам'яталися майже непозбутнім щастям, коли ти - це ти і більше ніхто, і все в тобі гармонійно, і можна радіти з цього світу. Я обтрушуюсь і неохоче залишаю насиджене місце, коли воно набридає Діані. Тепер залишилося тільки розжитися чим-небудь, що тане у роті, щоб затишний вересневий вечір, залишався таким до самого кінця...
А взагалі, я дуже люблю відчуття, що все добре, що немає недомовлених слів, дурних образ і ще чортзна-чого. Це приголомшливі моменти, коли кава і бутерброд на двох, - це маленьке щастя, а обговорюваний фільм, - привід бути трохи ближче, коли я знаю, що можна визирнути з-за монітора, весело показати язик і знову піти у свій світ, а потім знову повернуться в цей, і просто скуйовдити волосся або почухати себе за вухом, як кішка. Я обожнюю, коли можна разом посміятися над якою-небудь забавною новиною або обговорити якусь дрібницю. Напевне, це і є те саме добро, яке існує, навіть якщо настрій не дуже, навіть якщо всі зайняті своїми справами, і нікому, до твоїх складнощів, немає ніякого діла... Хіба одному, двом друзям...
Ми сидимо з ним за столиком біля вікна і дивимося на вечірнє, в неоновому вбранні місто. За вікном проносяться машини, а у нас парує приголомшливо міцна кава. Ми знайомі вже сотню років, і не бачилися рівно скільки ж. Я люблю відчуття того, що все добре, - хоч у любові, хоч у дружбі. Між нами було багато недомовностей і дрібних образ, що виникають, як наслідок небажання стати на позицію іншого. А потім ми просто зрозуміли, що скучили один за одним, і немає ніякого сенсу ворушити минуле, тому що минуле вже позаду, а ми вже інші, тому що розучилися чіплятися за свої ілюзії.
Ми розмовляємо поважно, грунтовно і про все, наче це остання розмова, що випала на нашу долю, і сміємося над своєю ще недавньої наївністю. Ми з подивом заново пізнаємо один одного і виявляємо, що тем для розмови нітрохи не зменшилося, а, скоріше, навпаки. Я дуже люблю такі ось тихі, душевні розмови за чашкою кави та столиком біля вікна. Є в цьому якась незвідана магія. Я й сама не знаю яка, можливо, це можливість, при всій нашій сьогоднішності, легко і приємно зробити крок у минуле, в якому ми були зовсім інші. У моїй душі, просто ніби літають метелики і мені хочеться, щоб кава ніколи не закінчувалась...

:)

• 
• 
•