(продовження... За один раз не вмістилось. :) ) І чого б мені хотілося в ці хвилини спокою? Зовсім небагато. Знати, що я не випадкова в цьому житті. І що життя - це дарунок, і що його треба вміти приймати і витримувати, хоча, іноді, це і схоже на боротьбу. Але, як би там не було, - воно прекрасне! І що всі люди, - брати, навіть податкові діви, митники і міліціонери, а може бути вони, особливо, і ми всі пов'язані однією пуповиною та близькі одне одному, як це не дико звучить.
І ще, що всі вони, як, власне, і решта частини світобудови, поруч, як би не здавалося іноді, що це не так. Нарешті, мені хотілося б просто навчитися мовчати, думати, спостерігати, терпіти це все оточення, тому що іншого нічого немає, і не буде, і мовчати, мовчати... Але, останнє доведеться відкласти, принаймні, до вечера. Потрібно ще трохи повипробовувати свою здатність до терпіння. І ще (звідки воно береться?), хочеться солодкої ніжності, і, напевно, любові, ну, принаймні, хоч закохатися, адже краплі за вікном вже щосили дзвенять про весну, в сяйві якої ще й, шанований мною, Сандро Ботіччелі. Ботіччелі, про якого, до речі, колись, такі письменники, як абат Ланца, або Стендаль, згадували тільки заради бажання бути грунтовнішими.
Заспокоює те, що зима, схоже, все-таки закінчується, хоча весна і починається ледь-ледь. Учора вранці я відкрила вікно і була приємно вражена. Хвиля аромату, що влетіла в нього, мало не перекинула мене, майже як на морі, коли тебе весело збиває з ніг велика набігаюча хвиля. Цей аромат не переплутати ні з чим, - аромат весни, кращий з ароматів у світі, наповнив кімнату, душу і серце. Аромат пробудження, захоплення і любові до всього сущого. І якщо б земна куля був менша розміром, я б обійняла її і притисла до своїх грудей. Гаряче і пристрасно, як кохану дитину.
А сонце, все навколо, напуває золотом своїх променів, і я дивлюся, і дивлюся у вікно, в небо, і в далечінь, туди, де тисячі доріг, по яких я ще не ходила, і думаю, який прекрасний світ, що дарує такі відчуття... :)

• 
• 
•